| Адміністратор | Дата: Вівторок, 09.12.2014, 18:57 | Сообщение # 1 |
kolosvita
Група: Адміністратори
Повідомолень: 147
Нагороди: 1
Статус: Offline
| 
Ірина Березовська
Нещодавно шкільні учителі однієї з областей України проходили ЗНО, яке довелося пройти їхнім учням.
Як уже писала “Львівська Пошта”, результати невтішні – не більше ніж 5 відсотків учителів правильно виконали усі завдання тестів. Серед тих, хто писав тести, були і молоді, і досвідчені педагоги.
Всі вони пройшли державну атестацію, відзначені нагородами і званнями, мають вищу педагогічну освіту (а то й дві) і не одне посвідчення про підвищення кваліфікації, яке, щоправда, тільки в 11 країнах ЄС обов’язкове.
Учителів багато, а вчити нікому…Чиновники від освіти замислилися, хто ж навчає наших дітей. Понад те, про кризу вчительських кадрів нарешті заговорили вголос. Днями на класичні запитання, хто винен і що робити, спробував відповісти директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук. Недавній провал під час ЗНО стимулював директора УЦОЯО до конкретних висновків.
“Перший: в Україні неабиякими темпами відбуваються процеси професійної деформації учителя. Її причинами є соціальне, морально-етичне і професійне старіння педагогів. Другий висновок: зруйновано систему підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів. Хто приходить до педуніверситетів здобувати вчительський фах? За даними бази vstyp.info, 2014 року в Уманському державному педуніверситеті 26 відсотків абітурієнтів зараховані на спеціалізацію англійська мова із середнім балом ЗНО з цього предмета від 140 до 149,5.
Жодної відповідальності за якість підготовки майбутнього вчителя, як, до речі, й інших фахівців, український університет не несе. Не передбачена така відповідальність і новим законом “Про вищу освіту”. А тим часом у Росії така відповідальність існує! На етапі роботи над законом “Про вищу освіту” ми вносили відповідну пропозицію, зокрема, й про матеріальну відповідальність університетів за неякісні освітні послуги, однак робоча група її не прийняла...
На етапі роботи над законом “Про вищу освіту” ми вносили пропозицію про матеріальну відповідальність університетів за неякісні освітні послуги, однак робоча група її не прийняла...
Третій висновок: відсутня адекватна система атестації та оцінки кадрів. Існуюча – не що інше, як безплідна, бюрократично зорганізована процедура з відвертим корупційним присмаком. Атестацію успішно проходять практично всі педагоги. Статистики тих, хто її не пройшов, в Україні немає.
Четвертий висновок: уже не перший рік вчителі волають про необхідність істотно переглянути навчальні плани. Навчальний план серйозно загрожує фізичному і психічному здоров’ю учнів, зумовлює необхідність додатково залучати велику кількість працівників. Учителів багато, а вчити нікому”, – пише Ігор Лікарчук на Освіті.uа. На його думку, ситуація з кадровим забезпеченням у школі настільки загрозлива, що, вдаючись до медичної термінології, лише терапевтичних засобів для її виправлення буде замало, потрібна хірургія – зарадити могло б упровадження ліцензування педагогічної діяльності. Так само ліцензують лікарів, юристів.
Ліцензію повинні видавати незалежні атестаційні комісії без будь-якої участі чиновників або керівників навчальних закладів. Отримання ліцензії повинне супроводжуватися складанням фахових іспитів і тренінгами, які дали б підстави для об’єктивного оцінювання придатності до навчання, наявності необхідних знань, умінь і навичок.
Для останніх необхідно запровадити практику підтвердження ліцензії кожні чотири-п’ять років, скасувавши звичну атестацію. Подібні системи успішно працюють в багатьох країнах світу, зокрема у Великобританії та США.
А що ж кажуть на те вчителі?В педагогічному середовищі таке ноу-хау зустріли як ще одну громіздку і обов’язкову повинність – вчителі ще не дуже розуміють, чого саме від них хочуть.
“Я розумію меседжі Лікарчука так: сформована система не забезпечує конкуренції, а отже, не гарантує високого рівня майстерності. Тож винні не вчителі, а саме ті, хто створив ту систему, зокрема районні та міські департаменти й управління. Завдяки їм сформувалася ситуація, що вимагає “люстрації”. Іншого способу, ніж незалежне ліцензування, немає (хоча, може, хтось знає кращий). Я не зовсім розумію масового заперечення ідей учителями і коментарів на кшталт “сам дурень”, – каже учитель географії однієї з львівських шкіл Олег Іванович.
Про те, що працювати над собою мусить, погоджується, пояснюючи, що його змушує до цього саме середовище: колеги-предметники опановують дистанційно новітні методи викладання, готують дітей до конкурсів та олімпіад, тож без послідовної самоосвіти тут ніяк не обійтися.
В соцмережах учителі відвертіші – ліцензію на викладання розцінюють як нову корупційну складову в умовах нових реформ
Учитель-мовник з 10-річним стажем Віталія Костянтинівна згідна з таким твердженням, якщо “заробітна платня зросте хоча б до 800 доларів і якщо педагогам додадуть рік навчальної відпустки, як це є в інших країнах”. Загалом педагоги небагатослівні. Столична вчителька Олена Князева пропонує починати з реформування системи управлінь, Академії педагогічних наук, МОН тощо. “Починати необхідно з освіти вчителів, яка зараз нижче рівня сильних старшокласників”, – стверджує вона.
Прихильники ймовірного ліцензування, яких менше, радять повчитися у фінів, як зробити так, щоби конкурс на заміщення посади вчителя був 10 до 1, і тільки тоді ліцензувати охочих. “А в наших умовах проліцензуйте методистів інститутів післядипломної освіти”, – каже Іванна Василівна, вчителька зі Львова.
Дещо категоричнішим є старше покоління педагогів. “Потрібно усунути причини корупційних діянь, а не боротися з наслідками і витрачати на це ресурси! Основною причиною корупції є складна чинна система, чиновники-бюрократи, людський фактор, сумнівні дозвільні механізми, ліцензії – що менше причин, то менше наслідків корупції”, – вважає Віталій Дмитрович, фізик із 20-річним стажем.
В соцмережах учителі відвертіші – ліцензію на викладання розцінюють як нову корупційну складову в умовах нових реформ і своєю чергою запитують Ігоря Лікарчука: “Цікаво, який хабар і кому потрібно буде занести за ту ліцензію?” Питання наразі залишається відкритим…
Як вчать учителів у світі
У Франції відбулися зміни в принципах базового навчання і підвищення кваліфікації педагогів. З 2007 року тамтешні інститути педагогічної освіти діють при університетах і запроваджують плани з компетенціями, які мають здобути вчителі впродовж усієї трудової діяльності. Навчання вчителів має дві гілки – базове і підвищення кваліфікації. Плани базової підготовки вчителя розробляє міністерство освіти за пропозиціями університету.
У Франції є сім базових компетенцій для вчителів, зокрема, досконале володіння французькою, володіння загальними навиками інформації і комунікації та практика володіння іноземною мовою. Підвищення кваліфікації необов’язкове. Натомість обов’язковими є два рівні стажування перед прийомом на роботу. На першому рівні стажер протягом 57 днів здобуває навичку в школі. В цьому йому допомагає викладач-наставник.
На другому рівні практика проходить вже у іншій школі. Цей рівень включає 288 годин технологічного і професійного навчання. У період стажування майбутній учитель обов’язково повинен складати досьє вмінь і навичок. Після закінчення стажування для отримання дозволу працювати в школі він складає іспит з профпідготовки.
У Польщі система атестації вчителів функціонує з 2000 року і є одним з елементів реформи освіти. Підвищення кваліфікації як складова вчительської професії з’явилося у Польщі в 2001році. Атестація вчителя там проходить у чотири етапи. На першому педагог має статус вчителя-стажера, який отримує з дня початку роботи в школі. Після дев’яти місяців стажування педагог отримує ступінь вчителя за контрактом. У цьому статусі він працює два роки, після чого може розпочати стажування протягом двох років і дев’яти місяців на звання вчитель з відзнакою.
Пропрацювавши рік у школі, вчитель з відзнакою може розпочати стажування для отримання ступеня дипломованого учителя. Таке стажування також триває два роки і дев’ять місяців. Для отримання кожного ступеня вчителю необхідно скласти іспит. Реалізація атестації у випадку ступенів учитель-стажер і учитель за контрактом є обов’язковою, а далі педагог уже самостійно вирішує, чи продовжувати стажування для отримання вищих ступенів.
У США система підготовки вчителів базується на ліцензуванні. Ліцензія – це вимірювальний інструмент, який свідчить, що вчитель не зашкодить учням, і дає змогу визначити професійні навички. У США без ліцензії вчитель не має права працювати! Відсоток проходження тестів для отримання вчительської ліцензії в цій країні високий – близько 75 відсотків.
Павло Хобзей, заступник директора з міжнародної діяльності та розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти
Цілком погоджуюся з Ігорем Лікарчуком щодо складної ситуації з учительськими кадрами в Україні. Проте не згоден, що ліцензування допоможе учителям.
Щоб освіта була якісною, має бути дві мотивації: учитель повинен бути вмотивованим добре вчити, а учень – добре вчитися. Відтак констатуємо, що у нас немає жодної з цих мотивацій (очевидно, коли не говоримо про окремі випадки, які, на щастя, трапляються). Тому й не дивно, що складалася така ситуація з учителями.
Сьогодні учитель добре захищений законодавством: його неможливо звільнити, навіть якщо вся батьківська спільнота прийме таке рішення, відділ освіти не зможе задовольнити батьків, бо вчитель може відсудити своє місце праці. За мою практику в освіті ще нікого не звільнили за неналежне навчання! І взагалі питання якості освіти просто не порушується.
Якщо у батьків були труднощі з учителем, найпростіше рішення для них – змінити школу або ж найняти репетитора. На жаль, атестація вчителів не стала інструментом покращення якості.
По-перше, нема чітких критеріїв, тому атестацію часто розглядають із соціальної точки зору: можливість збільшити заробітну плату. Тому у Львівській області, в районах, які не посідають перше місце за якістю освіти, найбільше учителів з вищою категорією.
Де не вимагають – там нема якості! Ігор Лікарчук правий щодо того, хто йде в освіту. Ті, що не можуть вступити на престижніші факультети, опиняються в педвишах. Статус професії визначає рівень зарплати. Вчительська зарплата не надихає.
А от із чим я не погоджуюся з Ігорем Леонідовичем, то це з тим, що в даних умовах сертифікація учителів не буде ефективною. Є дослідження, які вказують, що звітність учителів, їх атестація призводить до покращення якості лише на три відсотки , а їх підтримка – навчання і забезпечення дидактичними матеріалами – на 56 відсотків. Відчуваєте різницю?!
Про сертифікацію можна говорити. Колись, за Австро-Угорщини, щоб працювати учителем, треба було після закінчення університету мати “інтернатуру учительську” і складати вчительський іспит. У цьому є сенс. Але це коштує… Щодо жорсткої атестації, то це може призвести до нових ціннісних зсувів (це я так називаю корупцію).
На мою думку, реформи в освіті треба починати з повернення відповідальності вчителя за результати навчання. Відділи освіти мають контролювати в першу чергу не показники лічильників енергоносіїв, а якість освіти. Далі – заходи з підтримки учителів (підвищення зарплати, зміна підходів у підвищенні кваліфікації, дидактична і методична підтримка).
Крім того, конче треба змінити навчальні плани і програми. Навіть добрий вчитель у неспеціалізованій школі не навчить на уроках фізики здібного учня. Треба змінювати структуру середньої школи, робити старшу школу профільною, збільшувати варіативну частину, дати можливість школяреві обирати дисципліни, усіляко зацікавлювати його навчальним процесом.
Тоді маємо шанс, що з цікавості виросте хороший фахівець, який вчитиметься сам, а потім учитиме інших. Зрозумійте, система освіти – дуже складний процес, тут усе взаємопов’язане.
|
| |
| |
